Проект “Казки з міського парку”

1Крупа_Вікторія_7Г

 

 

 

 

 

 

 

 

Презентація книги “Казки з міського парку” в школі
Ідея спільного проекту книги “Казки з міського парку” виникла в 2013-2014 навчальному році. Анна Багряна, відома письменниця, написала п’ять гарних казок для своєї маленької доньки. А потім запропонувала учням нашої школи виконати до них ілюстрації. Під керівництвом вчителя малювання, Білаш Ірени Леонідовни, учні 6-х і 7-х класів виконали малюнки,прочитавши рукопис казок. Малюнки були і кольорові (акварель) і монохромні (графіка, гелієва ручка). Ілюстрації вийшли гарні, оскільки дітям дуже сподобалися цікаві казки. Малюнки передали в редакцію. Так і виникла книжка.
Звичайно, в книжці невеликого формату не було можливості розмістити всі ілюстрації. Тому ми публікуємо малюнки до казок.І самі казки теж.

БІЛЬЧИН ЗАПАС


В одному міському парку жила собі Білка. Вона дуже любила стрибати по гілках старої шовковиці. Особливо влітку, коли на дереві достигали солокі ягідки. Білка збирала їх для своїх ласунчиків-білченят.
Одного разу по дорозі до шовковиці Білка знайшла лісовий горішок.
«Мабуть, загубив хтось із людей або птахів. Адже в нашому парку такі горіхи не ростуть», – подумала вона.
А тоді вхопила знахідку в зуби й побігла далі. Біля шовковиці Білка вирила лапками неглибоку ямку. Поклала туди горішок і почала засипати його землею та листям.
У парку саме гуляла маленька Оксанка зі своєю мамою.
- Мамо, дивися! Білка! – вигукнула дівчинка. – Здається, вона знайшла горішок. Але навіщо вона його закопує в землю?
- Про запас, – відказала мама.
- А що це таке – запас? – поцікавилася Оксанка.
- Це коли ховаєш щось до того часу, поки воно тобі не знадобиться, – почала пояснювати мама. – У Білки є маленькі білченята. Прийде зима і в парку для них вже не буде їжі. Тоді Білка навідається до свого сховку, відкопає горішок і принесе гостинець малюкам.
Оксанка замислилася. Хіба можна одним горішком нагодувати всю білчину родину? Тим паче, коли зима – така довга.
Наступного ранку, по дорозі до парку, Оксанка попросила маму пройти через ринок і купити їй трохи ліщини. Мама виконала її прохання. Дівчинка наповнила горішками кишені свого платтячка. Біля старої шовковиці вона сказала мамі, що має одну важливу справу. А сама хутко подалася до дерева. Взяла із землі суху гілку й вирила нею ямку – в тому місці, де Білка закопала свою знахідку. А потім пересипала до ямки всі горішки з кишень.
- Що ти робиш? – здивовано запитала її матуся.
- Хочу, щоб у Білки був більший запас, – щиро відповіла Оксанка.
Мама лише мовчки всміхнулася.
Дуже скоро минуло літо, а за ним – і осінь. Почалися зимові морози. Білченята сиділи в своєму гніздечку і мріяли про солодкі ягідки шовковиці. Між тим, наближалося чарівне зимове свято – Новий рік.
- Мамо, – запитало у Білки одне білченя. – А цього року Білобог принесе нам дарунки під соснову гілочку?
- Так, звісно, Білобог приходить на Новий рік до всіх маленьких звіряток, – відповіла мама-Білка.
- А що він нам принесе? – поцікавилося друге білченя.
- Я попрошу Білобога, щоби він приніс вам смачний лісовий горішок.
- Тоді попроси, хай принесе нам побільше горішків! – вигукнуло третє білченя, що було найбільшим ласунчиком.
Білка нічого не сказала. Лише сумно зітхнула. Перед новорічною ніччю вона подалася до свого сховку. Яким же було її здивування, коли замість одного горішка, вона там побачила цілу купу ліщини!
«Оце так диво! – подумала Білка. – Отже, Білобог насправді існує і виконує прохання маленьких звірят?».
Білка перенесла всі горішки у гніздечко – під соснову гілочку. Вранці Нового року малюки прокинулися, побачили гостинці й аж запищали від радості.
А Оксанці в новорічну ніч наснилася щаслива Білчина родина. Наступного дня вона попросила маму відвести її до парку.

ГОРОБЕЦЬ І ХМАРИНА


В одному міському парку жив собі Горобець. Та був він несхожий на інших горобців. Йому бракувало спритності. А ще він вірив у дива і був великим мрійником. За це пернаті мешканці парку глузували з нього. Називали його невдахою і не хотіли приймати до свого пташиного товариства.
Горобець почувався дуже самотнім.
«Що мені зробити, аби в мене з’явилися друзі?» – іноді запитував себе подумки.
Одного разу Горобець побачив у траві великий окраєць хліба й дуже зрадів. Він вирішив, що це сама доля послала йому такий щедрий дарунок. Хутко скликав до себе інших птахів і сказав їм:
- Шановне птаство, я знайшов цей хліб. Але мені, щоб наїстися, потрібно небагато. Тому хочу поділитися своєю знахідкою з вами. Прошу, пригощайтеся!
Птахи оточили окраєць. Та скільки його не дзьобали, не змогли вхопити ані крихти. Хліб був дуже черствим.
- Легше розбити цеглину, ніж оцей сухий шматок хліба! – сказав один із птахів. А тоді звернувся до своїх побратимів: – Летімо звідси! Цей Горобець як був невдахою, так ним і залишиться.
Птахи гордовито позадирали догори хвостики, відвернулися від Горобця й полетіли.
А Горобець знову залишився сам. Він підійшов до своєї знахідки й спробував її дзьобнути. Та хліб, справді, виявився твердішим від каменя. Йому стало прикро й сумно. Аж схотілося заплакати від власної безпорадності.
У цей час по небу пропливала Хмарина. Вона побачила засмучене пташеня, зупинилася над ним і запитала:
- Горобчику, Горобчику, а чому ти такий невеселий?
Спершу Горобець здивувався, що комусь у цьому світі до нього є діло. А потім щиро розповів Хмарині про все. І про свою самотність, і про знайдений черствий хліб. І про інших птахів, які насміхалися з нього. Хмарина вислухала Горобчикову історію. І так пройнялася до нього жалем, що аж потемніла і… заплакала.
- Дощ! Дощ! – залунало довкола.
Люди почали відкривати парасолі, білки й птахи шукати сховку в густих кронах дерев.
Лише Горобець продовжував замріяно сидіти біля свого сухого окрайця хліба. Він аніскілечки не злякався дощу. Навіть навпаки. Поки Хмарина плакала над ним, почувався не таким самотнім, як завжди.
- Хмарино, Хмарино, – звівши голову догори, запитав він. – А ти віриш у дива?
- Так, звісно. Дива – довкола нас, – почув у відповідь.
Горобець подякував Хмарині за чуйність. За те, що розділила з ним його біду. І вже збирався собі летіти далі. Та раптом помітив, що окраєць хліба розбух і став майже удвічі більшим, ніж був. Підійшов до нього, обережно дзьобнув. Хліб виявився м’яким-м’якісіньким, наче каша.
- Дива – довкола нас! – вигукнув і собі Горобець.
Хмарина перестала плакати, усміхнулася і вмить проясніла. Люди поскладали парасолі. Білки й птахи повиходили зі своїх зелених сховків.
Горобець знову скликав до себе інших птахів. Цього разу вони із вдячністю й задоволенням прийняли його частування. А коли наїлися розм’яклого хліба, щиро попросили в нього вибачення за всі колишні образи. І пообіцяли ніколи більше не називати його невдахою.
Відтоді в Горобця з’явилося багато друзів. Та все ж таки найкращою його подругою залишилася Хмарина. Тому що справжні друзі пізнаються не лише в радощах, а й у бідах.

ЖАБЕНЯ І КАЧКА


В одному міському парку, в ставочку жило собі Жабеня. З ранку до вечора воно тільки те й робило, що обурювалося поведінкою людей:
- Ці люди – такі невиховані! Щодня вони приходять у парк і залишають після себе сміття. Ставок уже переповнений порожніми пляшками, обгортками від шоколаду й чипсів. Якщо так триватиме далі, нам, жабам, доведеться тікати звідси.
Все це чула Качка, яка любила плавати в тому ставочку. Одного дня Качці набридли нарікання Жабеняти. І вона йому сказала:
- Послухай, Жабеня, якщо тобі не подобається життя в парку, я можу віднести тебе в інше місце. Туди, де немає жодної людини. І де є сила-силенна смачнючих комариків.
- О, це саме те, що мені потрібно! – зраділо Жабеня. – Негайно ж віднеси мене в те місце, Качко. Бо я більше не можу жити тут, серед людей.
Качка посадила Жабеня собі на спину й піднялася над ставком. Вони летіли дуже довго. Почало вечоріти. Нарешті Качка приземлилася біля одного величезного болота. Там, справді, не було людей. А ще літали цілі хмари з комарів.
- Дякую тобі, Качко! – вигукнуло вдоволене Жабеня. – Тепер можеш повертатися назад у свій ставочок. А я віднині житиму тут.
Качка попрощалася з Жабеням. Проте не полетіла назад до парку. А сховалася в очереті, неподалік від того місця, де залишила Жабеня.
Дуже скоро над болотом закружляв Бусел. Він помітив новоприбульця і полетів прямо на нього. Зголодніле Жабеня саме ласувало комарями й геть не здогадувалося про небезпеку. Коли ж Бусел приземлився біля нього, лише здивовано запитало:
- А Ви хто такий?
- Я – Бусел, – почуло у відповідь. – І це болото – моє. З усіма жабами, які в ньому мешкають.
По цих словах Бусел вхопив дзьобом Жабеня. І вже збирався його проковтнути. Як раптом з-за очерету вискочила Качка. Вона спритно вихопила Жабеня з Буселового дзьоба й хутко злетіла в небо.
Бусел навіть не встиг отямитися від такої несподіванки. Провівши поглядом Качку, він сказав сам собі:
- Оце так дивина! Скільки років живу, а ще ніколи не бачив, щоб качки полювали на жаб.
А Качка тим часом несла на своїх крилах перелякане Жабеня назад до парку. Коли вони вже приземлилися біля рідного ставочка, Жабеня запитало:
- Качко, чому ти не попередила мене про великих птахів, які їдять жаб?
- Ти ж хотіло жити там, де немає людей, – відказала Качка. – А на болоті людей немає.
Вранці наступного дня до парку прийшли усміхнені юнаки й дівчата. Вони почали збирати сміття й складати його до великих чорних мішків. А потім посідали у гумові човни й почистили від сміття ставок. Невдовзі парк засяв новою красою.
- Зрештою, люди – не такі вже й погані, – зробило висновок Жабеня.
Після тієї пригоди воно більше ніколи не нарікало на життя в парку.

УКРАДЕНА МУДРІСТЬ


В одному міському парку, в неглибокій канавці під дерев’яним містком жила собі Черепаха. Ніхто не знав, скільки їй років. Але подейкували, що понад сто. Адже її пам’ятали навіть столітні платани.
Черепаха постійно сиділа в канавці, на невеличкій колоді, оточеній високим очеретом. Вряди-годи вона визирала з-під панцира. Роздивлялася довкола, прислуховувалася до звуків. А потім знову ховала голову під панцир і поринала у сон.
Щодня повз Черепаху пропливали тисячі маленьких і великих риб. Пролітали сотні різних птахів. Щодня на суші метушилися білки й комахи. А через місток минали люди. Усі кудись квапилися, мали якісь важливі справи. Лише Черепаха цілісінький день сиділа безтурботно на своїй колоді серед очерету. Здавалося, вона геть нічим не переймалася. Ні дощем, ні сонцем, ні вітром. Не знала вона ні спраги, ні голоду. Коли хотіла їсти, просто занурювала голову в воду й хапала водорослі. А їх рясно росло в канавці.
Одного разу до Черепахи підплив Вуж.
- Черепахо, Черепахо, – звернувся він до старої. – Я вже давно хочу в тебе дещо запитати. Ось поглянь. Усі звірі й люди кудись поспішають, мають якісь клопоти. Лише ти одна вже багато років сидиш у цій канавці. З місця не зрушиш, світу білого не бачиш. Скажи, чи тобі не набридло сидіти отак без діла?
- А хто тобі сказав, що я сиджу без діла? – озвалася Черепаха. – Насправді в мене є своя робота.
- І що ж ти робиш? – запитав Вуж.
- Збираю мудрість, – відказала Черепаха.
- Мудрість? – косо зиркнув на Черепаху Вуж. – А що це таке – мудрість?
- О, мудрість – то найбільший на світі скарб. Коштовні перлинки, цінніші від золота і яскравіші від зірок. Хто має мудрість, той має все.
- А де ж твоя мудрість? – здивувався Вуж.
- Я тримаю її в очеретяній торбинці, яку сама собі сплела.
Вуж нічого не сказав Черепасі. Лише махнув хвостом і поплив собі далі. Проте слова старої довго не виходили йому з голови. Вужа почала розпалювати цікавість. Що ж то за багатство, яке так легко вміщається в маленькій очеретяній торбинці?
Вуж довго мучив себе різними здогадами. І нарешті вирішив викрасти в Черепахи оту мудрість. Уночі, поки Черепаха спала, прокрався до колодки. Схопив очеретяну торбинку й хутко поплив до берега. Виповз на сушу. Міцно обійняв коштовну здобич і сховався під найближчим кущем.
Уранці, коли сонце освітило землю першим промінням, Вуж прокинувся і зазирнув до торбинки. Та, на його прикрість, у торбинці було порожньо.
«Оце тобі й на! – подумав Вуж. – Мабуть, поки я квапився вночі до сховку, вся мудрість розсипалася по дорозі».
Він вирішив повернутися назад і позбирати розсипані перлинки. Проте скільки не повз і не плив, ніяких перлинок не побачив – ні на суші, ні у воді.
Вуж і сам не помітив, як знову опинився біля Черепахи. І враз відчув сором за свій нічний злочин.
- Черепахо, Черепахо, – постукав по панциру Вуж.
- Чого тобі, Вуже? – висунула та голову з-під панцира.
- Уночі я викрав твою торбу з мудрістю. Але, поки тікав, мудрість розсипалася по дорозі. Скажи, будь-ласка, які ті перлинки на колір і запах? Аби я міг позбирати їх у торбу й повернути тобі.
Черепаха на те усміхнулася й відказала:
- Мудрість, Вуже, не має ні кольору, ні запаху. Її не можна ні вкрасти, ні втратити. Володіють нею лише ті, котрі вміють уважно дивитися довкола себе. А ще – стежити за власними вчинками і думками.
- Нічого не розумію, – спантеличено розвів хвостом Вуж. – Отже, я насправді нічого не розгубив?
- Більше того, – відказала Черепаха. – Ти ще й здобув собі одну перлинку мудрості. Бо завдяки своїй нічній пригоді усвідомив: із чужим багатством не станеш багатим.
- Справді, – винувато усміхнувся Вуж. – Здається, я починаю бачити цю чарівну перлинку.

Эта запись опубликована в рубриках: Творчість. Постоянная ссылка.